Олександр Юрченко

 

ДАВНЬОРУСЬКА СПАДЩИНА ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОГО ПЕРЕЯСЛАВА

 

(Наукові записки з української історії. –

Переяслав-Хмельницький, 2005. – Вип.16. – С.155-164.)

 

Заснований в кінці Х ст. князем Володимиром Святославичем Переяславль Руський за короткий час набув статусу важливого політичного, економічного та культурного центру серед руських міст. В давньоруські часи він жодного разу не був взятий штурмом і не зазнав ворожого спустошення, хоча довгий час виконував роль південно-східного форпосту Русі і найчастіше від інших князівських центрів випробовував на собі силу зброї кочовиків (печенігів, а згодом половців).

Лише походи монголів 1236-1242 рр. зруйнували поступальний розвиток багатьох міст Русі. На початку березня 1239 р. Переяславль, найперший серед значних міст південноруських земель, зустрівся з армією Менгу-хана (Мунке). Після кількаденного штурму місто було спалено, а більшість жителів вбито чи забрано в полон [14, стб.781-782; 30, с.114].

В післямонгольський час міське життя в Переяславлі повністю занепадає, що підтверджується передусім археологічними і писемними даними. Цілком слушною є думка, що “збудоване заходами та коштом центральної влади місто на цьому броді могло існувати лише доти, доки існувала влада, здатна його підтримувати” [24, с.19]. Можливо в певний хронологічний період (друга половина ХІІІ-ХІV ст.) населення було настільки незначне, що не залишило після себе слідів матеріальної діяльності. Лише в ХV ст. на посаді міста фіксується незначних розмірів населений пункт, на основі якого в кінці ХVІ ст. виникне пізньосередньовічне місто [48, с.32-35]. Однак, незважаючи на це в історичній літературі існує цілком протилежна думка, за якою Переяслав ХІV-ХV ст. зображується сильним містом з дерево-земляним замком [38, с.213; 40, с.56].

Нове місто в подальшому своєму розвиткові багато в чому базувалося на здобутках давньоруського періоду, а місцеве населення усвідомлюючи це, активно їх використовувало в різних сферах свого життя. В першу чергу це стосується власної назви міста, яка збереглася в майже незмінній формі, втративши лише присвійний суфікс – ль.

Планувальна система Переяслава в кінці ХVІ-ХVІІІ ст. зберігала по суті свою давньоруську основу. Територія дитинця залишалася найкраще укріпленою частиною міста. Тепер тут знаходився замок, який офіційно називався Верхнім містом, де стояли військові, продовольчі, ремісничі та культові об’єкти, розміщувалися двори визначних людей (воєвод, старост, священиків, комендантів тощо) [41, с.92; 47]. Посад, де концентрувалася найбільша кількість дворів козаків і міщан, отримав назву Нижнього (Черкаського) міста [10, с.83; 31, с.59]. Отже, планувальна структура давньоруського Переяславля була досить вдало пристосована до пізньосередньовічного міста, не зазнавши істотних змін.

В кінці ХVІ ст. Переяслав переходить у власність князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Грамотою від 6 березня 1585 р. король Стефан Баторій надав українському магнату “на Вкраини, за Днhпром городище мhстце пустое, называемое Переяславъ, з кгрунты вшелякими”, дозволивши “въ томъ то Переяславлю замокъ збудовати” [11].

Проводячи будівельні роботи у 1585 р. князь В-К.К. Острозький мав набагато менші людські та матеріальні резерви, при досить незначному розходженні в різниці технічного забезпечення будівельних робіт в порівнянні з князем Володимиром Святославичем.

Тому було зроблено значно простіше – пристосовано частково зруйновані домонгольські земляні укріплення до оборонних потреб в умовах існування вогнепальної зброї. Тобто міські укріплення поновлено по лінії первинних земляних валу та рову. Дане твердження добре корелюється планами розміщення давніх укріплень Переяслава А.М. Кірпічнікова, Р.О. Юри, П.О. Раппопорта, що вцілому тотожні одне одному (рис. 1. 1-3). Земляні вали, де потрібно було підсипано, зверху укріплено дерев’яною стіною, розчищено рови, збудовано дерев’яні ворота.

Археологічне вивчення земляних валів Переяслава показало, що вони мають суцільну давньоруську основу, яка в свою чергу перекривається потужними досипками кінця XVI-XVIII ст. [35, с.86; 36, с.23; 45, с.51].

Під час досліджень південно-західного сегменту валу Верхнього міста на місці злиття рр. Альти й Трубежу, в підсипці з чорної землі, яка створювала крутий схил його лицевої частини, знаходячись перед давньоруською сирцевою кладкою, П.О. Раппопортом знайдено рештки забитих у неї товстих соснових колод (рис. 2. 1). На думку автора розкопок це не що інше, як залишки частоколу XVI або XVII ст. [35, с.86].

Частокіл перекривався горизонтальними шарами землі та глини, що чергувалися. Вони впритул підходили до лицевої поверхні давньоруського валу, і за знахідками, їх можна віднести до XVII ст. В свою чергу прошарки були перекриті потужним насипом темної землі, що утворював пагорб, який містив речі Х-першої половини ХІІІ і ХVII-XVIII ст. [35, c.86]. Судячи з стратиграфії, пагорб темної землі можна впевнено ототожнити із залишками бастіону ХVIII ст., тоді, як глино-земляні прошарки належали одному з ронделів – округлому виступу, на якому розміщувалася дерев’яна башта XVII ст. Якщо залишки частоколу безпосередньо перекривалися нашаруваннями XVII ст. їх слід пов’язувати із оборонним будівництвом кінця ХVІ ст. і інтерпретувати як стіну простої конструкції переяславського замку часів Острозьких.

Не менш важливими складовими оборонних укріплень були рови, які хоч вивчалися не досить грунтовно, але виявлена в процесі досліджень інформація дозволяє скласти про них більш або менш повне уявлення. Власне положення і протяжність ровів відносно валів міста не змінилося з давньоруського часу. Одна смуга рову оточувала Верхнє місто з північного, північно-західного та східного боку, відділяючи його при цьому від прилеглої частини Нижнього міста. Інша смуга рову оперізувала міські укріплення в межиріччі рр. Трубіжа і Альти.

Під час дослідження траншеї 2 під водопровід по вул. Московській у 1988 р. зачищено профіль рову переяславського замку з довжиною верхньої частини 38 м. (рис. 2. 2) [9, с.12]. Стінки спускаються прямовисно, глибину встановити не вдалося, хоча вона й перевищувала 3 м. В середині рову, за 8 м від його південного (внутрішнього) краю зафіксовано материковий останець шириною 0,8 м з прямовисними стінками. Призначення його в даному місці зовсім незрозуміле, та якщо взяти до уваги заповнення південної від останця частини рову матеріалами ХVІІ-ХVІІІ ст. і значну його ширину, можна зробити висновки, що даний рів було значно розширено під час фортифікаційних робіт 1709 р. та ремонтних робіт у 1734-1738 рр. [10, с.84]. В домонгольський час і в кінці ХVІ-ХVІІ ст рови були значно вужчими.

За спостереженнями П.О. Раппопорта найбільш розповсюдженою формою оборонних ровів на Русі в Х-ХІІІ ст. були симетричні трикутні рови з дещо заокругленим дном, хоч зустрічалися й рови з гострокутним дном [35, с.114]. Матеріали досліджень переяславських ровів схиляють до першого варіанту [24, с.22-23].

Можливо з часу відновлення Переяслава і аж до загальної реорганізації земляних укріплень в 1709 р., рови залишали в собі ще давньоруські ознаки. Давні ознаки могли мати й вали, а саме: ступінчастість тильної частини для закріплення схилу та підйому на його гребінь, і наявність в кількох місцях берми – горизонтальної площадки, яка захищала стінку рову від зсуву під тиском прилеглої частини валу [35, с.109, 112].

Профілі фортечних укріплень, зроблених Д. де Боскетом у 1740 р. показують рівне дно ровів, слабке виділення, а то й повну відсутність берми, ступінчастість схилів дещо змінена в поєднанні з бастіонною системою фортифікації, інколи її зовсім нема, замінена пологими спусками – апарелями, навпроти кожного бастіону [40, с.97].

В історико-археологічній літературі традиційно вважається існування п’яти воріт у давньоруському Переяславлі. Літописи називають нам лише троє з них – Єпископські, Княжі та Кузнечі [23, с.16]. Перші двоє розміщувалися на протилежних кінцях дитинця, тяжіючи кожне до певної основної його частини: Княжі до князівського двору в північній частині, Єпископські до обнесеного кам’яною стіною єпископського двору в південній. Ворота розміщувалися на транспортній магістралі, що пронизувала дитинець з півдня на північ, виходячи на посад. Нині її в певній мірі повторює відрізок вул. Московської, а в тому місці, де вона перерізає давні укріплення між недобудованим комплексом Музею дружби народів і вул. Верхній Вал, слід розміщувати Княжі ворота. Щодо кам’яних Єпископських воріт, то частину їх досліджено в 1955 р. М.І. Сікорським, у 1956 р. М.К. Каргером та в 1960 р. Р.О.Юрою поблизу сучасної Михайлівської церкви [5; 39].

Кузнечі ворота не були виявлені під час археологічних досліджень. Однак їх локалізовано О.В. Колибенком у місці перетину укріплень “окольного міста” проспектом Червоноармійців (колишня частина вул. Покровської) і виходу його до правого берега р. Трубіж в місці звуження заплави останнього [23, с.22].

Ще одні невідомі з літописів ворота посаду локалізовано тим же дослідником в проїзді сучасної вул. Г. Сковороди, у місці перетину нею лінії міських укріплень. Власне ворота розміщувалися на транспортній магістралі, яка, пронизуючи дитинець, проходила через “окольне місто” в бік Києва, тому вони, очевидно називалися Київськими [23, с.21].

Інші ворота посаду розміщувалися біля мосту через р. Альту. Вони стояли на іншій магістралі, яка через Кузнечі ворота йшла посадом Переяславля, до лівого берега р. Альти, перетинаючи біля Княжих воріт дитинця Київський шлях і продовжувалася далі Альтицьким передгороддям до бродів на р. Дніпро. Саме в місці перетину магістраллю оборонних споруд, локалізуються вказані ворота, які могли носити назву Альтицьких [23, с.21-22].

Плани міста та писемні документи ХVІІ-ХVІІІ ст. фіксують дві брами Верхнього міста (Михайлівську, Спаську) і три брами Нижнього міста (Київську, Гайшинську, Альтицьку) [16, с.56; 20, с.176; 47].

Поновлення міських укріплень В-К.К. Острозьким 1585 р. неминуче тягло за собою відбудову усіх п’яти воріт, які не втратили свого значення і тому підлягали відбудові. Ворота Переяслава кінця ХVІ-ХVIII ст. будувалися з дерева, що характерно для українських лівобережних міст та містечок пізнього середньовіччя і мали надбрамні башти.

На місці кам’яних Єпископських воріт дитинця стояли Михайлівські ворота, які отримали свою назву від Михайлівської церкви, що знаходилася поруч. Під час реконструкції оборонних укріплень міста в 1709 р. вони були повністю розібрані, оскільки на цей час не відігравали вже важливого стратегічного значення. На їх місці було споруджено земляний бастіон, а невеликий прохід, що залишився, було перейменовано на Михайлівську хвіртку [40, c.104].

Спаська брама знаходилася на місці літописних Княжих воріт. Вона проіснувала від 1585 р. до 1797 р. – коли була ліквідована переяславська фортеця. Назву брама отримала від вулиці, яка вела від цих воріт до Преображенської (Спаської) церкви.

На місці Кузнечих воріт розміщувалася Гайшинська (Гейшинська) брама. Свою назву вона отримала від напряму шляху, що йшов через Довгий (Великий) міст на р. Трубіж і Задовгомостянський форштадт (с.Підварки, нині мікрорайон міста), повз с. Гайшин до Басанського шляху.

Київська брама локалізується на місці гіпотетичних Київських воріт давньоруського часу, а Альтицька (Ільтицька) – на місці давньоруських Альтицьких.

В пізньосередньовічній час Переяслав мав досить таки своєрідну геральдичну символіку.

“Дозволяємо підданим нашим, міщанам мати печатку міську, для печатування всяких справ їхніх із таким гербом, який тут зображено: на озері вежа з хрестом”, – зазначав у грамоті король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ, підтверджуючи самоврядні права Переяслава в 1620 р. [32, с.93].Такі вежі з хрестом відомі з двох печаток переяславського магістрату, першої та другої половини ХVІІ ст. [12, с.327]. Зображення на печатках максимально спрощені, особливо це стосується печатки другої половини ХVІІ ст.

Зображена споруда незвичної форми, триярусна, схожа на церкву, увінчану банею з хрестом. Перший поверх має склепінчастий вхід – ворота, по боках яких розміщені прибудови (фрагменти стін) з підквадратними отворами – бійницями. Другий поверх складає надбудова з довгою горизонтальною бійницею, а третій – шатро з банею та хрестом.

Як справедливо зазначила дослідниця переяславської геральдики О.В.Колибенко, надаючи Переяславу магдебургію і привілеї,що з неї витікають, король Стефан Баторій лише формально надав герб. Це характерно для значної кількості міст ХІV-першої половини ХVІІ ст. Питання вибору і створення герба для міста вирішувалося на місці – його власником або ж міським урядом [22, с.55].

На думку інших дослідників, цілком справедливо можна вважати причетним до створення міського герба князя В-К.К. Острозького – відомої на той час освіченої людини, мецената, поборника православної віри на Україні, якому напевно була відома історія Переяслава давньоруських часів [8, с.166].

Аналіз зображення на печатках дозволяє вбачати в його формуванні наявність конкретного історичного прототипу – певної архітектурної споруди давньоруського часу. Згадана вище О.В.Колибенко вбачає в триуступній вежі з хрестом церкву св. Архістратига Михаїла, яка на кінець ХVІ ст. могла ще зберегтися в напівзруйнованому вигляді [21, с.55].

Ми схиляємося до іншої існуючої версії походження переяславської міської символіки від вже згадуваних нами Єпископських воріт з надбрамною церквою св. Федора Стратилата ХІ ст. [8, с.166-167]. Ворота могли зберегтися в кінці ХVІ ст. Аналогічно тому, як збереглися Золоті ворота Києва на середину ХVІІ ст., що гарно видно з малюнка А. ван Вестерфельда [15, с.127]. Втративши своє оборонне значення для Києва, Золоті ворота так і не були відбудовані, зате Єпископські такого значення ще не втратили, тому підлягали відбудові. Власне відбудова брами не була реставрацією в сучасному розумінні – руїни воріт було розібрано, а на їхньому місці збудовано дерев’яну Михайлівську браму, яка, можливо ввібрала в себе оригінальні особливості попередньої кам’яної будівлі: триповерховість та баню з хрестом – наслідування надбрамній церкві.

Опис герба 1620 р. згадує перш за все вежу (башту) на озері, а не церкву чи храм. Розташування на озері можна пояснити оточенням водою, яка наповнювала рови замку, що стояв на мисі при злитті рр. Альти й Трубежа. Остання мала широку заболочену заплаву, що оточувала Переяслав з півночі і сходу. В ХVІІ ст. вона могла бути підтопленою внаслідок підняття рівня води в Трубежі й Альті за допомогою дамби, яка розміщувалася неподалік злиття річок [45, с.50]. Про таке “озеро” свідчить і архідиякон П.Алепський, відвідавши Переяслав в середині ХVІІ ст. [33, с.190]. Саме оновлені замкові ворота з надбрамною баштою стали символом відродження Переяслава, як міста та продовження його історичних традицій.

В Переяславі відомо й досліджено сім культових кам’яних споруд, що існували протягом ХІ-першої половини ХІІІ ст.; з них п’ять – на дитинці (Михайлівська, Андріївська, Успенська та дві невідомі), дві – на посаді (Спаська, Воскресінська).

Монгольський розгром 1239 р., відсутність догляду протягом тривалого часу та господарська діяльність місцевих жителів знищили вцілілі рештки давньоруських споруд. Завдяки історичній пам’яті, що зберегла не тільки місце розташування, а й назви багатьох будівель, традиція будівництва дерев’яних чи кам’яних церков, у ХVI-XVIII ст. на місці давніших, зруйнованих, притаманна більшості українських міст.

Починаючи з 1586 р. в Переяславі за наказом власника міста, князя – В-К.К. Острозького – у Верхньому місті будується дерев’яна гарнізонна церква Успіння Пресвятої Богородиці [44, с.863]. Церква розташовувалася над рештками маленької одноапсидної капличці ХІІ ст., яку за традицією вважали давньоруською Успенською церквою на княжому дворі. Насправді ж літописна Успенська церква 1098 р. розташовувалася на північний схід від сучасної Успенської, що переконливо доведено М.Ю. Брайчевським та Ю.С. Асєєвим [6, с.112-116]. На місці дослідженої в 1958 р. археологами церкви в пізньому середньовіччі ніяких культових споруд не зводилося, а про церкву забули, перенісши її назву на руїни невідомої за назвою каплички, що знаходиться під підлогою цегляної Успенської церкви 1896 р.

На місці давньоруської Михайлівської церкви кінця ХІ ст. в першій половині ХVІІ ст. будується нова одноіменна будівля. Між 1649 та 1666 рр. переяславським полковником, а згодом – генеральним суддею Ф.Лободою вона знову відбудовується. За браком будь-яких писемних свідчень про обидві церкви, важко щось конкретно сказати [1, с.511-512; 42, с.55]. Лише за клопотанням переяславського єпископа З. Корніловича 1711 р. розпочато будівництво кам’яної Михайлівської церкви, яка після пожежі 1734 р. та ремонту, що скінчився в 1750 р., існує й досі (рис. 1. 4) [1, с.512; 42, с.56].

Дерев’яна Спасо-Преображенська церква до 30-х рр. ХХ ст. розміщувалася над руїнами невеликої церкви-усипальні рубежу ХІ-ХІІ ст., дослідженої М.К. Каргером у 1953 р. [18, с.11-19]. Відповідно, розкопана споруда отримала ту ж умовну назву, яку визнає більшість дослідників. Про час побудови церкви на місці давньої нічого не відомо, однак вона згадується П.Алепським у середині ХVII ст. [33, с.191].

Ще одна переяславська церква Воскресіння ХVІІ-ХІХ ст. стояла над рештками церкви першої половини ХІІ ст., відкритої М.К. Каргером у тому ж 1953 р. [18, с.22-30]. Можливо вона мала таку ж назву. Все ж існує думка, за якою руїни давнього храму ототожнюються з собором монастиря св. Іоанна, оскільки за певними ознаками давньоруську Воскресінську церкву відносять до монастирського комплексу [20, с.29-30]. Освячення церкви, що стала головним полковим храмом переяславського козацтва, відноситься до 1627 р., згадується вона й П.Алепським [33, с.191; 29, с.95]. Функціонування цієї церкви вже з ХVII.ст. підтверджується євангеліями 1600, 1658 та 1681 рр., подарованими, відповідно, на її користь [13, с.566-569].

Щодо решти пізньосередньовічних храмів Переяслава: Покровської, Троїцької, Вознесенської, Миколаївської, Варваринської церков, то вони, очевидно, були започатковані вперше. В усякому випадку, достовірних матеріалів, які свідчили б про наявність їх давньоруських попередників, поки що не виявлено.

З переяславськими культовими спорудами тісно пов’язується проблема застосування жолобчастої цегли (литовки). Тому деякі дослідники припускають можливість існування центральної влади в місті, спираючись на знахідки жолобчастої цегли в руїнах кількох споруд дитинця, як свідчення поновлення давніх будівель в післямонгольський час [8, c.166].

Під час археологічних розкопок давньоруських монументальних споруд цеглу з жолобками знайдено в руїнах Михайлівської церкви XI ст. (вул. Московська, 34), Єпископських воріт XI ст. (вул. Кріпосна, 31), бані XI ст. (вул. Радянська, 26) [3, с.210; 4, с.132; 5, с.58; 18, с.59; 39, с.3]. Розмір цегли майже однаковий: 23,5-25,5х9,2-11х8-8,4 см (банна будівля) і 24-25х9,5-11х8-8,4 см (Михайлівська церква), ?х?х7 см (Єпископські ворота) [3, с.210; 4, с.132; 5, с.58].

Проникнення литовки на Русь на початку ХІІІ ст. пов’язується з артіллю польських архітекторів, які принесли типовий для романської архітектури тип брускової цегли та вендську (балтійську) техніку її перев’язки вапно-піщаним розчином [34, с.208, 210]. Спочатку вона використовувалася разом з плінфою, завдяки своїм перевагам поступово витісняючи її і застосовувалася на Україні до першої половини ХVІІ ст. [26, с.38, 74-75]. Довгий час у історичній науці в силу слабкого вивчення пізньосередньовічної доби, вважалося, що жолобчаста цегла з’являється в післямонгольський період під назвою “литовської”, оскільки використовувати її почали, як вважали раніше, у часи панування руських князів литовського походження, і вона була характерною для архітектури тих земель, котрі перебували у складі Великого князівства Литовського [26, с.82; 34, с.207].

Хибність давнього й поширеного погляду довели дослідження в 1946 р. М.К. Каргером одного з київських жител (вул. В. Житомирська), що загинуло під час штурму в 1240 р., в якому було знайдено розвал печі, складеної з жолобчастої цегли [17, с.175-176]. Знахідки такої ж цегли зафіксовано в двох київських житлах: на території Михайлівського монастиря і біля Десятинної церкви [34, с.207, 209]. Фрагменти жолобчастої цегли були знайдені В.К. Гончаровим у житлі першої половини ХІІІ ст. у фортеці Іван [2, с.142].

Однак, в кожній із названих переяславських споруд не виявлено жодної непотурбованої цегли в кладці. А те, що жолобчаста цегла зустрічалась в найнижчих горизонтах культурного шару, свідчило про її давньоруське походження.

Завдяки зручній формі жолобчаста цегла ефективніше використовувалася для кладки печей, ніж плінфа, що довели розкопки давньоруських жител. Однак, вона застосовувалася не лише за таким призначенням. Знахідки її in situ в кладці давньоруських споруд – Успенській церкві Печерського монастиря, капличці на Нестеровському провулку, церкві по вул. В. Житомирська, церкві на Киянівському провулку та церкві на Вознесенському узвозі, остаточно підтверджують застосування цієї цегли разом з плінфою в передмонгольський період не тільки для будівельних потреб, але й для ремонту і реконструкції більш давніх споруд, котрі постраждали внаслідок землетрусу 3 травня 1230 р. [2, с.141-142; 4, с.133; 34, с.209].

Природне лихо зачепило і Переяслав, про що є свідчення літопису: ”В Переяславли же Руском церкви св. Михаила каменая расседеся на двое и паде перевод с кровлею 3-х комар и потроша иконы и паникадила свечми и светилна” [27, стб.454]. Зрозуміло, що внаслідок землетрусу окрім Михайлівської церкви постраждали й інші будівлі, які невдовзі були відремонтовані із застосуванням жолобчастої цегли.

Окремо слід відзначити знахідки цегли вказаного типу П.О. Лашкарьовим під час досліджень каплички ХІІ ст. в 1888 р. [28, с.228-229]. Цегла разом з камінням від цієї каплиці залягала вище рівня будівельних розвалів давньоруського часу, слугуючи фундаментом для дерев’яної Успенської церкви 1586 р. За своїми розмірами – 6х3-3¹/₈х1¹/₈-1¹/₄ вершки (27х13,5-14х5-5,6 см) жолобчаста цегла відрізняється від цегли такого ж типу з переяславських давньоруських споруд, що дозволяє датувати її кінцем ХVI cт. [28, c.222, 224, 228].

Невід’ємною складовою частиною кожного населеного пункту є його некрополь чи група некрополів. Для давньоруського Переяславля характерне розташування міських кладовищ на околицях з високими або підвищеними ділянками рельєфу. Відомо чотири курганні могильники (ур. Ярмарковщина, ур. Вітряна гора, “на вигоні біля міського острога”, “в урочищі Подворах при виїзді з Переяслава в м. Пирятин”), котрі досліджувалися Ф.І. Камінським, Д.Я. Самоквасовим, М.Ю. Бранденбургом, В.М. Щербаківським та Б.О. Рибаковим протягом другої половини ХІХ-першої половини ХХ ст. [25, с.17-19; 36, с.22-23; 37, с.220-221; 43, с.70].

Залишки ще одного могильника (жіноче поховання) зафіксовано в 1983 р. під час реконструкції Новокиївського шосе в мікрорайоні Підварки [7, c.35-36]. Ще один давньоруський грунтовий могильник досліджений нещодавно, на краю плато лівого берега р. Трубіж, між крайніми садибами мікрорайону Підварки та ур. Гора (музей просто неба) [46].

Починаючи з кінця ХVI по ХVIII ст. відновлене місто поступово нарощує торгово-економічний потенціал, збільшується його населення, а відтак і площа. Внаслідок цього активно починають використовуватися кілька давньоруських могильників під пізньосередньовічні кладовища, які функціонують до нашого часу. Переяславські міщани та козаки разом з жителями Київського передмістя ховали померлих на місці курганного могильника в ур. Ярмарковщина, жителі Заальтиччя відповідно на курганному могильнику в ур. Вітряна гора. Зокрема, на території останнього було знайдено кам’яний, мальтійської форми надмогильний козацький хрест, виготовлений з пірофілітової плити від давньоруського саркофага. Інші могильники більше не використовувалися.

Найпростішим прикладом використання давньоруської спадщини залишається факт застосування будівельних матеріалів ХІ-першої половини ХІІІ ст. для власних господарських потреб. Таке явище в першу чергу притаманне тим місцям, де існував дефіцит міцних будівельних матеріалів, котрий спонукав місцеве населення до розбирання залишків давніх кам’яних споруд, тому Переяслав у даному випадку не є виключенням.

Використання давньоруської плінфи зафіксоване під час досліджень Єпископських воріт. На залишках північно-східної стіни архітектурного комплексу знаходилася овальна двокамерна гончарна піч ХVII ст., складена з плінфи на глиняному розчині [5, с.57].

Під час копання траншеї під газопровід у 1985 р. по вул. Радянській, 19, було розчищено фрагмент кладки з плінфи та каменю (пісковика) (рис. 2. 3). Кладка виявлена за 20-25 м на південний схід від Михайлівської церкви і за 10-12 м від проїжджої частини вул. Радянської. Цікаво те, що вона не мала продовження з жодної із сторін. Загальні розміри кладки – 2,20х0,70 м. Фундамент складався з брил пісковику, закладених на глибині 0,70-1,00 м від сучасної поверхні в гумусованому суглинку з матеріалами ХVІІ-ХVІІІ ст. Поверх брил було покладено чотири ряди, переважно фрагментованої плінфи на глиняному розчині. Досліджена кладка могла бути фрагментом нетривкої споруди ХVІІ-ХVІІІ ст. з вторинним використанням будівельних матеріалів, які належали давньоруській споруді, будівельні завали від якої виявлено в цій же траншеї за 15-20 м на схід від описаної кладки [7, с.37].

Таким чином, матеріали досліджень показують, що незважаючи на певну хронологічну лакуну в своєму історичному розвитку Переяслав козацького часу завдяки традиціям і історичній пам’яті був тісно пов’язаний зі своїм давнім попередником – Переяславлем Руським.

 

 

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.     Архангело-Михайловская церковь в городе Переяславе. // ПЕВ. – 1868. – №20. – Ч. неоф. – С.508-541.

2.     Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева. – К.: Будівельник, 1982. – 160 с.

3.     Асеев Ю.С., Сикорский М.И., Юра Р.А. Памятник гражданского зодчества ХІ в. в Переяславе-Хмельницком. // СА. – 1967. – №1. – С.199-214.

4.     Асеев Ю.С., Харламов В.А., Сикорский М.И. Исследования Михайловского собора в Переяславе-Хмельницком. // Славяне и Русь. – К.: Наукова Думка, 1979. – С.122-137.

5.     Асєєв Ю.С., Козін О.К., Сікорський М.І., Юра Р.О. Дослідження кам’яної споруди ХІ ст. в Переяслав-Хмельницькому дитинці. // Вісник АБ ІА УРСР. – К.: Держбудвидав УРСР. – 1962. – №4. – С.57-61.

6.     Брайчевский М.Ю., Асеев Ю.С. Археологические исследования в Переяславе-Хмельницком в 1958 году. // КСИА АН СССР. – 1960. – Вып.81. – С.112-116.

7.     Бузян Г.М., Колибенко О.В., Товкайло М.Т. Звіт Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції про дослідження в м. Переяславі-Хмельницькому в 1983, 1985 та 1987-1989 роках. // НА ІА НАНУ. – 1983-89/253. – 101 с.

8.     Бузян Г.М., Роздобудько М.В., Тетеря Д.А. Історичне підгрунтя пізньосередньовічного герба Переяслава // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К.,1999. – Вип.8. – С.164-167.

9.     Бузян Г.М., Товкайло М.Т., Буйлук М.М., Колибенко О.В. Звіт про роботу Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції в місті Переяслав-Хмельницькому в 1987-88 рр. // НА ІА НАНУ. – 1987-1988/209. – 39с.

10. Васильєв М.Г. З історії будівництва Переяславської фортеці у 18 сторіччі. // Переяславська земля і світ людини. – Київ-Переяслав-Хмельницький, 1998. – С.82-89.

11. Грамота короля Стефана Батория кн. Константину Острожскому на основание и заселение гор. Переяславля. 1585 г. марта 6 // Архив Юго-Западной России. – Ч.VІІ. – Т.3. – К., 1905. – С.284 – 288.

12. Грушевський М.С. Ілюстрована історія Ураїни. – К., 1990. – 524 с.

13. Житель города Переяслава. Воскресенская церковь в городе Переяславе. // ПЕВ. – 1869. – №21. – Ч. неоф. – С.555-579.

14. Ипатьевская летопись. // ПСРЛ. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – Т.2. – 648 с.

15. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ-середини ХVІ ст. (історико-топографічні нариси). – К.,1996. – 272 с.

16. Іваненко А.О. Переяславський полк у контексті військово-політичних подій в Україні початку 60-х рр. ХVІІ ст. // Наукові записки з української історії – Переяслав-Хмельницький, 2004. – Вип.15. – С.53-58.

17. Каргер М.К. Археологические исследования древнего Киева. – К.: Изд. АН. УССР, 1951. – 252 с.

18. Каргер М.К. Памятники переяславского зодчества ХІ-ХІІ вв. в свете археологических исследований. // СА. – 1951. – Т.15. – С.44-63.

19. Каргер М.К. Раскопки в Переяславе-Хмельницком в 1952-1953 гг. // СА. – 1954. – Т.20. – С.5-30.

20. Клим Р.О. Торговельно-промислова інфраструктура міста Переяслава (початок ХVІІІ століття). // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 2002. – Вип.13. – С.173-177.

21. Козюба В.К. Давньоруські храми “окольного града” Переяслава (датування, стильові особливості, інтерпретації). // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 2004. – Вип.15. – С.25-31.

22. Колибенко О.В. Геральдика Переяслава ХІ-ХХ ст. // Наукові записки з української історії. – К.-Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип.7. – С.54-57.

23. Колибенко О.В. Міські брами Переяславля Руського. // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 2000. – Вип.10. – С.16-23.

24. Колибенко О.В. Оборонні укріплення Переяславля Руського. // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 2004. – Вип.15. – С.19-25.

25. Колибенко О.В., Колибенко О.В. Некрополі Переяславля Руського. // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип.9. – С.16-21.

26. Кошовий О.П. Будівельна кераміка України. – К.: Наукова думка, 1988. – 136 с.

27. Лаврентьевская летопись. // ПСРЛ. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – Т.1. – 496 с.

28. Лашкарев П.А. Церковно-археологические очерки, исследования и рефераты. – К., 1898. – 240 с.

29. Межигорская летопись 1608-1700 гг. // Сборник летописей относящихся к исстории Южной и Западной Руси. – К., 1888. – С.93-101.

30. Никоновская летопись. // ПСРЛ. – СПб., 1885. – Т.10. – 244 с.

31. Описи Київського намісництва 70-80 років ХVІІІ ст. – К.: Наукова думка, 1989. – 390 с.

32. Панченко В.О. Гербівник міст України. – К.-Нью-Йорк, 1996. – 168 с.

33. Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVІІ века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. /пер. с араб. Г. Муркоса/. – М., – 1898. – Вып.4. – 195 с.

34. Раппопорт П.А. О времени появления брускового кирпича на Руси. // СА. – 1989. – №4. – С.207-211.

35. Раппопорт П.А. Очерки по истории русского военного зодчества Х-ХІІІ вв. // МИА. – М.-Л.: Изд. АН СССР, 1956. – №52. – 184 с.

36. Рибаков Б.О. Розкопки в Переяславі-Хмельницькому в 1945 р. // АП УРСР. – 1949. – Т.1. – С.21-25.

37. Самоквасов Д.Я. Могилы Русской земли. – М., 1908. – 271 с.

38. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV-60-x годах ХVІ в. – К.: Наукова думка, 1989. – 232 с.

39. Сікорський М.І. Археологічні розкопки в м. Переяславі-Хмельницькому в 1955 р. // НА ІА НАНУ. – 1955/26. – 6 с.

40. Сікорський М.І., Швидкий Д.Т. На землі Переяславській. – К.: Наукова думка, 1983. – 256 с.

41. Стецюк К.І. Переяславське повстання 1666 р. // УІЖ. – 1958. – №4. – С.85-97.

42. Стороженко А.В. Очерки переяславской старины. – К.,1900. – 236 с.

43. Супруненко О.Б. Ф.І. Камінський – дослідник пам’яток археології Полтавщини. // Археологія. – 1991. – №3. – С.69-79.

44. Терлецкий Н. Успенская церковь в городе Переяславе. // ПЕВ. – 1879. – №19. – Ч. неоф. – С.862-869.

45. Тетеря Д.А. Матеріали до історії Переяслава кінця ХVІ-ХVІІІ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К.: Часи козацькі, 2003. – Вип.12. – С.48-54.

46. Тетеря Д.А. Новий могильник на околиці Переяславля Руського. // АВУ 2002-2003 рр. – К.: Шлях, 2004. – Вип.6. – С.310-312.

47. Харламов В.О. Расписной список Переяслава 1701 г. // Тези всеукраїнської наукової конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”. – Переяслав-Хмельницький. – 1992. – С.105-106.

48. Юра Р.А. Отчет о работе переяславской древнерусской экспедиции ИА АН УССР в 1961 г. // НА ИА НАНУ. – 1961/13. – 11 с.

49. Юрченко О.В., Вовкодав С.М. До питання про існування Переяслава в другій половині ХІІІ-ХV ст. // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 2004. – Вип.15. – С.31-37.

The historical connections between Pereyaslavl Rusky and  Pereyaslav of late middle ages are analyzed in this article on the basis of the broad spectrum of sources.